«Більшість громадян України вільно володіє українською мовою»
Ще 25 квітня 2019 року ухвалили закон про забезпечення функціонування української мови як державної. На вашу думку, чого ми досягли за шість років такої українізації та захисту державної мови, адже це була основна місія закону?
У 2015 році ми не мали спеціального мовного закону, крім того, який ухвалили 1989 року відповідно до тодішньої Конституції Української РСР. І, власне, вперше у XX столітті за часів тоталітарної держави ми побачили, що тодішня влада була готова на те, щоб посилити статус української в головних сферах діяльності органів державної влади місцевого самоврядування. Хоча вони всі були під контролем тодішньої системи.
І тільки у 2019 році народні депутати восьмого скликання проголосували, і я особисто як народний депутат не тільки віддав свій голос, а й брав участь у розробці цього надзвичайно важливого історичного документа. Відтоді й до сьогодні ми побачили справді неймовірні зрушення. І вони якраз стосуються того, що українська мова помітна скрізь, у всіх сферах суспільного життя.
Бо у 2019 році режим двомовності справді був, була помітна російська пропаганда: активно поширювалися різного роду антиукраїнські наративи, діяли соціальні мережі. І хотів би нагадати, що російський режим виправдовував своє вторгнення у 2014-му захистом так званих російськомовних. 2019 рік став справжнім відкриттям нових можливостей для посилення й конституційного статусу української мови як державної, ну і, звичайно, національних інтересів.
Російська пропаганда, звісно, називала цей закон утисками російськомовних. Ми називали це лагідною українізацією. Але будьмо відверті: і серед українського населення були і є люди, які вважали, що змушувати розмовляти українською у сфері обслуговування й органах державної влади місцевого самоврядування — це занадто.
Ви вважаєте, усе-таки це було лагідно чи дійсно якийсь примус?
Я назвав би головну і, напевно, основну проблему. Ми дуже часто любимо повторювати те, що говорять про внутрішні питання України. Питання національних інтересів — це питання Української держави, українського народу, громадянського суспільства. І, власне, це визначено в нашому Основному законі. І навіть зараз, коли хтось зі сходу говорить про те, що, мовляв, «тривають утиски київського режиму», ми розуміємо, що ці стилістичні конструкції набули політичного забарвлення й не мають нічого спільного з українською дійсністю.
Прекрасно розуміємо, хто країна-агресорка, які методи геноциду застосовані в тимчасовій окупації. Ми щодня потерпаємо від ракетних обстрілів. Гинуть люди, зокрема й мирне населення. Але питання української мови, чисельності ЗСУ, євроінтеграційних намірів, а також вступу до НАТО — це наші інтереси, які закріплені в Основному законі.
Що нам каже соціологія? Зокрема, з початком повномасштабної війни, я впевнена, вагома частка нашого населення, по-перше, перейшла на українську мову, а по-друге, для них закріпилася теза про те, що українська має бути єдиною державною. От що у відсотковому відношенні?
Соціологічні дослідження не єдине джерело отримання інформації про те, що насправді відбувається в різних сферах суспільного життя. Ви знаєте, соціологія може бути політичною. Вона може бути й об'єктивною, але в умовах повномасштабного вторгнення, коли частина України — під окупацією російських військ, ми не можемо мати об'єктивної картини. Так само, як і через те, що частина свідомих громадян — у лавах ЗСУ, і військовим направду немає коли займатися такими дослідженнями. Так само мільйони громадян вимушено перебувають за кордоном. Тобто де знайти об'єктивність?
Але натомість для мене цілком очевидно, що української мови стало більше. Якщо до повномасштабного вторгнення, можливо, навіть і до 2019 року, коли ще не було закону, українська була переважно в центральній і західній частинах України, трошки менше її було на півдні і на сході, зберігався режим двомовності, то з набуттям чинності мовного закону, коли українська стала обов'язковою і для державної влади, і для сфери освіти, і для медіа, і для соціальних мереж, і для друкованих медіа регіонального і всеукраїнського значення, спрацював спротив до всього, що пов'язане з країною-агресоркою, — звичайно, української мови стало більше.
Але інерційні процеси не можуть бути вічними. Їх повинні підтримати ефективна державна мовна ідеологія та політика, а також інструменти, які поширюватимуть українську на різні сфери. Що більше батьки спілкуються з дітьми українською, то більше української ми чуємо від самих дітей на подвір'ї, на перервах у школах, у соцмережах, в інших засобах комунікації.
Тому сьогоднішня соціологія — і народна, і офіційна — говорить якраз про те, що більшість громадян України (74, 76, 80 % і більше) вільно володіє українською мовою. І переважно спілкується нею в офіційно визначених сферах і, звичайно, вдома. Частина все ще в процесі переходу на українську мову, тобто застосовує режим двомовності.
Звичайно ж, є досить велика частка людей, які принципово спілкуються державною мовою. Отже, спонукають інших опанувати її, стоять біля витоків кращих мовних практик, беруть участь у розробці місцевих мовних програм, сприяють розвитку української культури, організовують мовні курси для наших військових, забезпечують жестомовних осіб. Таких прикладів у нас надзвичайно багато.
І що дуже важливо: українська мова та її гарантована присутність торкнулися навіть тих сфер, які, здавалося, були надзвичайно зросійщені. Я про сфери спорту, транспорту. Це стосувалося і ратифікованих Україною документів — вони потребували перекладу, і цей процес зараз триває. Перелік, звичайно, можна продовжити.
Тому ззовні картина виглядає надзвичайно динамічно й позитивно, але є чимало інших — малопомітних або непомітних процесів. Вони якраз віддзеркалюють ефективність державної мовної політики, тісну взаємодію органів державної влади, місцевого самоврядування й нашої інституції, Уповноваженого із захисту державної мови.
«У 1991 році близько 12 млн українців не володіли українською мовою»
Санкціями за порушення мовного закону є попередження і штрафи. Відповідно, якщо перша скарга, наскільки я пам’ятаю — це попередження, то друга — застосовують штраф. Наскільки багато загалом було скарг, наприклад, на підприємців чи, можливо, на органи місцевої влади або державної?
Треба почати з головного. Відповідно і до Конституції України, і до закону про громадянство України, і до закону про мову, кожен громадянин зобов'язаний вільно володіти державною мовою. Це абсолютно нормально і зрозуміло, скажімо, для Франції, для Італії, для Сполучених Штатів Америки. Хочеш бути громадянином — зобов'язаний вільно володіти державною мовою. Інакше ти не зрозумієш, як працює ця країна, ти не зможеш виконувати свої громадянські обов'язки, розбудувати особистісну й професійну траєкторію, ти не зможеш бути імплементованим у суспільне життя. Це абсолютно зрозуміло.
У 1991 році близько 12 млн українців не володіли українською мовою. Відтоді й до сьогодні ми пройшли надзвичайно складний, але вирішальний шлях, щоб посилити наші національні інтереси, усвідомити, наскільки важливою для нас є національна самобутність. Тож коли ми говоримо про застосування адміністративних стягнень у вигляді попереджень або штрафів, що дуже любить обговорювати російська пропаганда, треба визначити наступне.
Закон чітко каже, що у сфері обслуговування, в органах державної влади або в освіті повинна бути українська мова. Але можуть бути винятки. Скажімо, у сфері обслуговування до вас повинні звернутися українською мовою за замовчуванням. І якщо ви представник національної спільноти або громадянин іншої держави, то з вами можуть далі продовжити розмову прийнятною для сторін мовою, якщо представник конкретної сфери цією мовою володіє.
Відповідно, громадяни, звертаючись до, наприклад, тренажерної зали, просять, щоб їх обслуговували українською мовою. І відчувають дискримінацію, коли їм у цьому відмовляють. Інколи навіть трапляється застосування фізичної сили або, скажімо так, вербальних засобів відмови.
Ми пригадуємо такі випадки, коли таксисти відмовлялися обслуговувати двох ветеранок у Києві державною мовою. Частина народних депутатів намагалися розхитати цей човен і пояснити, що ця людина виїхала з Криму, вона бідна, постраждала і через це 10 років не могла вивчити українську мову. І було багато інших речей, які хотіли ставити на політичний щит.
Насправді цього не відбулося.
І ми говоримо про застосування санкцій у вигляді попередження, коли справді зафіксовані ознаки такого порушення. І це якраз дає можливість порушнику виправитись і знайти можливість опанувати чи вдосконалити українську мову.
Але якщо протягом року відбувається повторне порушення цієї статті в конкретній сфері, то, звичайно, штраф. Тому я вважаю, це абсолютно демократичний проєвропейський принцип, який якраз і був запозичений у тих країн, які частину свого існування були в тоталітарній системі. Я кажу про Естонію, Литву, Латвію.
«Близько 200 000 грн сплачено порушниками до місцевих бюджетів»
Можна тут уточню одразу: а хто перевіряє, виправилися чи не виправилися? Чи це відображається новою скаргою?
Загалом, у 80 % звернень за результатами заходів державного контролю ситуація виправляється. В обслуговуванні, зовнішній рекламі й освіті, інформації про товари і послуги. Тобто, скажімо, якщо вивіска була недержавною мовою, вона змінюється на українську — і на тому ситуація закривається.
А якщо це обслуговування? Хтось приходить?
Якщо це обслуговування — у нас є право на позаплановий моніторинг.
Це роблять або представники Уповноваженого, або й громадяни України, які щоденно користуються послугами. І якщо такі випадки трапляються й потрапляють до нас, звичайно, це може тягнути за собою штрафні санкції.
Скажімо, популярний приклад. Він не масовий, але популярний — це місцеві депутати. З початком повномасштабного вторгнення припинено проведення пленарних засідань сесій місцевих рад наживо. У нас не було можливості зрозуміти, що насправді відбувається, коли обговорюють надзвичайно важливі суспільно-політичні проєкти рішень, які, зокрема, сприяли посиленню боєздатності нашої держави.
Але з минулого року, з літа, ця норма була оновлена, і в нас з'явився цей доступ. І на моє здивування, під час російсько-української війни частина депутатів продовжує спілкуватися недержавною мовою, начебто нічого не відбувається. Хтось це пояснював стресом, хтось думав, що це не стане предметом суспільного обговорення або скарг.
Мені найбільш неприйнятно те, що стосується найбільш зросійщених регіонів, які сьогодні найдужче страждають від ракетних обстрілів і частково були під тимчасовою окупацією російським режимом. Частково це стосується Миколаївщини, Одещини, Кіровоградщини. Я вже не кажу про інші регіони на півдні і сході України. Звичайно, щодо таких депутатів санкції однакові, як і до всіх інших: попередження, а повторно — штрафи.
Якщо ми говоримо про штрафи, то там за перше порушення мовного законодавства — від 3 400 грн до 8 500 грн, за повторне — майже до 12 000 грн штраф. Як багато таких штрафів накладено? Є в нас якась статистика?
Так, звичайно. Протягом 2025 року на мою адресу надійшли 1 182 звернення, за якими ми зараз проводимо 420 заходів державного контролю — виявляємо ознаки порушення конкретним суб'єктом господарювання з наданням відповідної інформації.
За цей рік я особисто розглянув 252 справи про адміністративні правопорушення. Виніс 57 штрафів. У середньому це 3 400 грн. Звичайно, там були і повторні 134 попередження. Близько 200 000 грн сплачено порушниками до місцевих бюджетів. Тенденція аналогічна до тієї, що була і 2024 року.
Хочу сказати, що порушень не стало менше, тому що з'являються нові інтернет-ресурси, нові мовні скандали, чергові порушення, пов'язані з недотриманням мовного закону у сфері обслуговування або інформації про товари і послуги. І це стосується також міст-мільйонників. Але ми зараз поступово розгалужуємо мережу представників Уповноваженого, активно співпрацюємо з місцевою владою, розділяємо свою відповідальність з місцевими депутатами, з громадськими організаціями, закладами освіти, відповідальними політичними силами.
«Питання української мови в освіті — це питання того, якою мовою розмовлятиме Україна за 10–15–20 років»
Стосовно освітніх закладів. Є велика проблема в тому, що навіть учителі, вихователі, викладачі в університетах на перерві розмовляють російською. Відповідно, діти приходять зі своєї сім'ї із суржиком або з російською мовою, але і вихователі-вчителі часто також нехтують мовним законодавством. Про це самі діти розповідають. Чому я маю українською на перерві, якщо моя вчителька розмовляє російською? От що робити із саме освітніми закладами?
Річ у тому, що кричущих проблем немає в жодній сфері. От кричущих. Зокрема, це стосується сфери освіти. Але в мене, як освітянина, є велике запитання до керівників закладів освіти, органів управління освіти і до тих, хто формує питання державної освітньої політики: що заважає посилити контроль і застосувати додаткові можливості, щоб роз'яснити, пояснити, допомогти, наголосити на санкціях. Адже питання української мови в освіті — це питання того, якою мовою розмовлятиме Україна за 10–15–20 років.
Тому, коли трапляються звернення про порушення закону у сфері освіти, звичайно, я дивлюся на регіон, на характер і поведінку місцевої влади, на наявність ефективних механізмів регулювання регіональної мовної політики і на те, чи траплялися аналогічні порушення раніше.
За моїми спостереженнями, дуже багато залежить від родинного виховання. Якщо родина не спілкується українською мовою, то, відповідно, не має мовних навичок, які дозволяють дітям вільно розмовляти українською мовою в межах закладу освіти. Це стосується батьків, які беруть участь у батьківських зборах. Це стосується вчителів у найбільш зросійщених регіонах, які, зокрема, застосовують режим двомовності. Але в нас є Міністерство освіти, відповідні рекомендації та накази. Ну і, звичайно, стаття 21 мовного закону, яка визначає українську як мову освітнього процесу.
Для того, щоб розуміти ситуацію на рівні конкретного закладу освіти і класу, четвертий рік поспіль із Державною службою якості освіти ми проводимо щорічні дослідження. Вони говорять якраз про те, що українська переважає в закладах освіти, але разом з цими дослідженнями ми надаємо рекомендації.
Отут якраз питання якості виконання рекомендацій Держслужби якості освіти. Я за своїми посадовими обов'язками можу рекомендувати переглянути засновникам закладів освіти контракти з директорами шкіл. Так само вимагати від керівників обласних військових адміністрацій, керівників міських військових адміністрацій перегляду контрактів з керівниками органів управління. Тому що від їхньої політики, від їхньої наполегливості і можливостей залежить і те, яка буде ситуація з дотриманням мовного закону. Тому питання української мови в освіті — це про те, якою мовою буде розмовляти наша держава на десятиліття вперед.
Серед інших компонентів, які впливають на мову в освіті — це соціальні мережі. Подивімося, з чим виходять на вулицю гуляти наші діти, якою мовою вони спілкуються в соцмережах, який контент окремих медійних платформ. Зрозуміло, що є вікова категорія. Якщо локалізувати соціальні мережі в Україні, то TikTok та Instagram — це, звичайно, шкільний, середній, старший, студентський і вік 25–30.
Тобто ми розуміємо, що це діти, народжені за часів української незалежності, які навчались або навчаються в українських школах, де мова освітнього процесу українська. Але треба розуміти, чому так мало українського продукту в соціальних мережах, чому так мало пропаганди української мови з боку лідерів громадської думки, чому немає ефективної державної мовної політики у сфері медіа, у сфері користувацьких інтерфейсів інтернету, яка могла б витіснити ворожі наративи, пропаганду і спроби завербувати нашу молодь на вчинення тих або інших неконституційних дій щодо військовослужбовців і громадян України.
Та робота, яку зараз проводять правоохоронні органи в соціальних мережах — це тільки частина того, що повинно бути. Частка повинна залишатися за Міністерством освіти, частка — за іншими відомствами. Ну і, звичайно, це є компонентом глобальної державної мовної політики, особливо в умовах російсько-української війни.
«Інформаційне поле України повинно належати Україні, і за ним має бути контроль»
Ну, якщо за ЗМІ є певний контроль і наша відповідальність, то в соціальних мережах кожен блогер виходить і каже: «Це просто моя думка, це моя особиста сторінка». Як ви бачите оце регулювання, щоб воно не перетворилось, з одного боку, на якусь диктатуру, але, з іншого боку, і демократія теж має межі. І те, що в нас зараз називають свободою слова, абсолютно вже шкодить національним інтересам і державній безпеці.
Є золоте правило, виведене не мною: інформаційне поле України повинно належати Україні. Тому чи це блогер, чи це лектор, чи це громадянин іншої держави, але це українське інформаційне поле, і за ним повинен бути контроль. Це не про цензуру, не про обмеження прав і свобод громадян України, що абсолютно не сумісно з Конституцією України. Це про національні інтереси, втілені в ефективній реалізації державної мовної політики.
Як Уповноважений можу тільки давати органам влади виконавчі, законодавчі або інші пропозиції. І дуже добре, що в нас є така співпраця з Кабінетом Міністрів, з Верховною Радою України. Наприкінці 2024 року ми створили робочу групу з внесення змін до мовного закону, щоб посилити статус і присутність української мови і в інтернеті, і у сфері освіти, і у сфері обслуговування. Водночас розширити коло тих посадових осіб, які зобов'язані вільно володіти державною мовою і мати сертифікат про знання українською. Це якраз і є ця комплексна важлива робота, результат формування державної мовної політики.
Тільки нещодавно, 2024 року, з'явилася державна мовна програма. Зараз маємо 481 місцеву мовну програму — і це результат величезної роботи з місцевою владою та нашою інституцією. Тому що в такому напрямку якраз і бачимо подолання наслідків русифікації, ворожих наративів, невисокого рівня медіаграмотності. Ця робота є щоденною і системною. І тільки в єдності ми можемо робити й досягати високих результатів.
«Ми майже не помічаємо порушень на телебаченні»
Пане Тарасе, давайте більш практично. От є скандальна блогерка Алхім, яка несе російську пропаганду і не лише російською мовою розмовляє. Хоча це мені теж не подобається, бо я, як журналістка, не маю права розмовляти російською, але я і не хочу, тут просто співпало. А вона розмовляє російською, несе російську культуру, транслює це, зневажає все українське. Ви можете мати на неї якісь важелі впливу?
Подивімося на синдром Алхім у діахронії. З моменту призначення мене на посаду Уповноваженого із захисту державної мови, 8 липня 2020 року, яку ми мали ситуацію в державі? Ми мали телеканали з багатомільярдними бюджетами, які 24/7 розповідали приблизно те саме, що й деякі наші блогери. 24/7 окремі народні депутати розповідали про необхідність скасувати мовний закон або відтермінувати його окремі норми.
Пригадаймо, що 2020 року, вмикаючи телевізор, ми могли натрапити на фільми і серіали недержавною, нас могли обслуговувати недержавною, ми могли слухати шансон у громадському транспорті. На вулиці не могли знайти української газети, а в книгарнях — української книги. Так, вони були, але, звичайно, не в тій кількості та якості. Я вже не кажу про радіо.
Яку ситуацію ми маємо сьогодні? Ми майже не помічаємо порушень на телебаченні. Є порушення у сфері обслуговування — і це половина від тих скарг, які надходять на нашу адресу. Є блогери, але їхня частка стала критично малою. Але є дуже важливий компонент: я не можу заборонити — лише рекомендувати й привернути до цього увагу. Та в нашій правовій державі є правоохоронні органи, які повинні кваліфікувати ті або інші дії за відповідними сферами й пріоритетами.
А ви не давали такі рекомендації?
Звичайно. Є народні депутати України. І щодо окремих блогерів, я дякую тим народним депутатам, які готують депутатські звернення, вимагають від правоохоронців відкрити відповідні кримінальні провадження. Для того в нас є і оновлена реформована судова система, яка повинна подивитися на речі об'єктивно. Але підкреслюю ще раз, в умовах російсько-української війни чутливість громадян України до питань національної безпеки, державної мови, ідентичності надзвичайно велика.
Тому рекомендую блогерам максимально розповідати про українську мову (що і робить більшість лідерів громадської думки), створювати нові можливості для наших дітей опанувати українську мову. Ну і, звичайно, розповідати всьому світові, що ми — нація незламних, ми боремося, ми обов'язково переможемо.
«Росія протягом багатьох століть убивала й убиває українців за мовною та етнічною ознаками»
Ну і щодо лінгвоциду. Століттями Російська Федерація, ще тоді імперія, знищувала нашу мову, культуру, ідентичність. На вашу думку, за 3,5 року повномасштабної війни (тому що вона тепер стосується всіх, раніше її не всі помічали) ми достатньо усвідомлюємо, що мова все ж таки є фактором збройної агресії Російської Федерації проти України? Тому що дехто, мені здається, досі вважає: «Ну а що, якщо ми заговоримо українською, ракети перестануть літати?».
За мовною та етнічною ознаками росіяни знищують українську націю з часів Батурина. Чи це діти, чи це дорослі, чи це старше населення — усе підпадає під знищення. Пригадаймо, як ліквідували Батурин. Це події трьохсотлітньої давнини. Що змінилося з того часу в Покровську, Батурині, Бахмуті? Абсолютно нічого не змінилося. Тобто методи Російської Федерації як країни-агресорки в частині застосування геноциду, який ми вперше побачили наживо в часи Другої світової війни, можна побачити й на прикладі наших міст і містечок півдня, сходу, Криму. І геноцид торкнувся не тільки фізичного знищення, але й ознак ідентичності. Зокрема, ми говоримо про ознаки мови вбивства.
Перед очима пекельне XX століття. Коли десятки мільйонів громадян України пішли з життя в часи Голодомору, Розстріляного відродження, закатовані в урочищі Сандармох до 20-річчя Жовтневого перевороту. Серед них були славетні герої. Вони були ліквідовані за етнічною ознакою — як українці, як люди, які сповідували національні інтереси, розвивали українську літературу, культуру, театр, мистецтво. Чи це Куліш, чи Курбас, чи безліч інших науковців, творчої інтелігенції тощо.
Тому цей процес повторився і в Бучі, і в Гостомелі, і в Ірпені, і в Ізюмі (у 2022 році. — Ред.). Скільки закатованих письменників, журналістів, скільки вбитих і покалічених дітей. Я вже не кажу про військових, полонених і викрадених дітей.
Відколи працюю Уповноваженим, я розумів, що наша інституція зобов'язана взяти на себе відповідальність, щоб розповідати Україні більше про системність лінгвоциду, окупаційного режиму, зокрема, з ретрансляцією для наших міжнародних партнерів.
До слова скажу, що спільно з Кабінетом Міністрів України, відповідними міністерствами, Європейським судом з прав людини, Верховною Радою України ми подали безліч політичних заяв і позовів проти Російської Федерації. І я, як Уповноважений, розглядаю лінгвоцид як один зі складників геноциду. Тому зусиллями і міжнародної спільноти, і, звичайно, наших правоохоронних органів, які продовжують фіксувати такі злочини, ми обов'язково посадимо на лаву підсудних і кремлівського злочинця, і виконавців страшних речей проти українського народу.
А ці факти і докази, які фіксує ваша інституція, можуть бути використані юридично?
Звичайно, вони використовуються. І тому все, що ми збираємо з відкритих джерел, надсилаємо і на адресу правозахисних організацій, і, звичайно, правоохоронних органів. У нас є тісна взаємодія з СБУ, Нацполіцією, нобелівськими лауреатами, які на всіх найвищих трибунах планети розповідають про ці злочини і вимагають від міжнародної спільноти, зокрема, створити спеціальні трибунали і в межах діяльності ООН.
Ми поговорили про батіг, який застосовують, щоб захистити державну мову, а про пряник ні. Чи достатньо зроблено для того, щоб українці українізувалися? Тобто курси з української мови, робота з нацменшинами?
Річ у тому, що інституція Уповноваженого із захисту державної мови — це якраз про контроль за дотриманням мовного закону, а не про курси, програми і блоги, які треба вести з ранку до вечора. Для цього є Міністерство культури та стратегічних комунікацій, яке розробило у 2024 році Державну мовну програму і відповідає за формування державної мовної політики та її реалізацію. Моїми зусиллями в міністерстві поновлено відповідний структурний підрозділ, який відповідає за цей компонент. Його раніше не було через різні кадрові зміни й реформи. Тому я оцінюю, що роботи ще предостатньо.
Але питання доступу до української мови — це не тільки про телевізор і соцмережі, але й про якість української мови. Якщо говорити про цей компонент, то не всі органи влади й українці розуміють, наскільки важливо дотримуватися правопису й удосконалювати свою українську. І якщо ти з російськомовних регіонів — повинен руйнувати цей міф. Тому що Росія продовжує використовувати його з метою так званого захисту російськомовних. І недавні заяви міністра окупаційної країни якраз говорять про те, що вони продовжують використовувати цей політичний конструкт.
Але мені здається, що один з найкращих варіантів — це збільшення мережі державної та місцевих мовних програм до рекордної кількості, яких ніколи не було за роки української незалежності. Досягли цього з Кабміном і місцевою владою. Я справді пишаюся, що вдалося налагодити тісну співпрацю з усіма областями, містами та громадами.
«У нас досі немає державних мовних курсів»
Дуже шкода, що, попри війну, є певна частка українців, які не розуміють важливості переходу на українську мову. Але коли вони опиняються за кордоном, то дуже швидко усвідомлюють, що, щоб залишитися в цій країні, треба вчити її мову. Навіть якщо ти ніколи не станеш її громадянином, а будеш просто біженцем. Є іноземці, які, навпаки, приїжджають в Україну навіть під час війни — знаю кількох таких з Франції, Нігерії, Китаю, — які вивчили українську мову. Як ми просуваємо українську на міжнародній арені? Яке це значення має для нас?
Знову ж таки, мандат Уповноваженого не поширюється на всі континенти, але в нас є чітке розуміння з Міністерством національної єдності, наскільки важливо утверджувати українську мову за кордоном. І дуже добре, що таке міністерство є, і міністр, маючи статус віцепрем'єра, це усвідомлює. Але це не проблема тільки однієї установи. Це питання наше, загальнодержавне. Тому ініціативи зі створення книжкових поличок, формування українських гідів, відкриття українознавчих студій — це якраз те, що повинно відбуватися і що є нашою зовнішньою мовною політикою.
У той самий час ми повинні розуміти, що за межами України з початком війни опинилися мільйони наших громадян. Вони виїхали зі своєю мовною культурою і зараз є заручниками тієї мовної ситуації, яка є у Франції, Італії, Німеччині. Кожна країна захищає свою державну мову. І, звичайно, вони будуть вимагати від мігрантів, від переміщених осіб виконувати закони. Адже якщо ти користуєшся освітніми закладами, медичною допомогою, тебе повинні розуміти. Тому, будь ласка, ось для вас безоплатні мовні курси.
Такі принципи повинні бути і в Україні. Повинні бути доступи до курсів і для іноземців, і для громадян України. І вони повинні бути безоплатними. На жаль, у нас досі немає державних мовних курсів. По-друге, ми повинні займатися питаннями реінтеграції громадян України. Реінтеграція неможлива без мови. Дуже прикро, що частина громадян, які виїхали з-під ракетних обстрілів з Харкова, Маріуполя чи Бердянська, продовжують спілкуватися недержавною мовою і навіть не мовою країни перебування. Це викликає занепокоєння. Але все одно ми вже пройшли точку неповернення. І я сподіваюсь і вірю, що ті зусилля, які направлені на посилення статусу української мови, спрацюють.
«У кандидатів на посаду Мовного омбудсмана має бути беззаперечний досвід правозахисної діяльності»
Пане Тарасе, 8 липня спливає ваша п'ятирічна каденція на посаді. Відповідно до законодавства, за три місяці на розгляд уряду мали подати кандидатури на цю посаду. Чи подавали вас як кандидата і, якщо знаєте, кого подавали?
Мушу визнати, що не маю переліку тих, кого запропонували на посаду Уповноваженого із захисту державної мови.
Це, напевно, нонсенс, коли діючий Уповноважений не пропонується на наступний термін, хоча це не заборонено законом. Я так і не почув чіткої відповіді ні від міністра культури, ні від міністерки юстиції, ні від Уповноваженого з прав людини, яким є аргумент відмови. (Відповідно до статті 50 закону про державну мову, міністр юстиції, міністр культури та стратегічних комунікацій і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини за три місяці до 8 липня 2025 року мали подати на розгляд уряду кандидатуру для призначення на посаду Уповноваженого із захисту державної мови на наступний термін. Закон не забороняє подавати на другу каденцію діючого Уповноваженого. — Ред.)
Але водночас я знаю, що є претенденти, які хотіли б спробувати себе на цій посаді. У мене до них жодних претензій, але закон каже про критерії, за якими мають відбирати кандидатів на цю посаду, — беззаперечний досвід правозахисної діяльності. Це не про участь у круглих столах і не про дописи в соціальних мережах. Це безапеляційний досвід захисту української мови.
Я вже не кажу про професійні, репутаційні, адміністративні елементи досвіду. Ну і, звичайно, якісь життєві позиції. Бо, скажімо, я був активним учасником Мовного майдану 2012 року. Я син українського поета Дмитра Кременя, я був депутатом Миколаївської обласної ради, очолював обласну раду на Миколаївщині у 2014 році й активно працював над тим, щоб української мови справді стало більше. Я був народним депутатом України й очолював підкомітет з питань освіти, який розробив закон про освіту і визначив українську як мову освітнього процесу у 2017 році. У 2019-му як співавтор голосував за мовний закон і прекрасно розумів, наскільки він важливий.
Цей досвід, а також багато інших речей, пов'язаних з моєю діяльністю, був сприйнятий у 2020 році. І діючий уряд Дениса Шмигаля мене підтримав тоді і дав можливість пройти неймовірно складні, подекуди пекельні лабіринти утвердження української мови протягом цих п'яти років. За цей час змінилися чотири міністри культури, за цей час Україна пережила роки страшної пандемії і повномасштабне вторгнення. Але ми проходимо цей шлях зі зміцнення статусу української мови. Це неймовірно складна і вкрай відповідальна робота.
Тому я сподіваюся, що те, що відбувається довкола посади Уповноваженого, не набуватиме політичної ознаки.
Я готовий працювати і далі на цій посаді. І буду сподіватись, що уряд Дениса Шмигаля, який продемонстрував свою професійність і виваженість у 2020 році, підтвердить те саме і цього року. І хочу наголосити, що категорично проти, щоб такі важливі інституції, як Уповноважений із захисту державної мови, Національна комісія стандартів державної мови, зазнавали політичного тиску та звуження повноважень.
А хто ці кандидати? Тому що ви висловили низку таких застережень щодо них.
Особисто я з ними не знайомий, крім одного. Я нічого не знаю про їхній досвід правозахисної діяльності і тим паче про захист української мови.
Ви були народним депутатом, ви політик. Вони хто?
Вони суб'єкти подання від поважних інституцій.
Ну зараз вони ж займають якісь посади? Я читала про те, що один претендент — це якийсь етнограф.
З відкритих джерел мені відомо, що одна кандидатка є фахівчинею в галузі фольклористики. Ще одна відкликала свою заяву, коли зрозуміла, що потрапила в політичну боротьбу. (За даними ЗМІ, три відповідальні інституції висунули таких кандидатів на посаду Уповноваженого: Ірина Коваль-Фучило, філолог, яка спеціалізується на фольклорі (подання Міністерства юстиції); Павло Полянський, держчиновник, який працював у Міністерстві освіти і науки (подання Міністерства культури та стратегічних комунікацій); Олена Івановська, професорка кафедри фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філологічних наук (подання Уповноваженого з прав людини. — Ред.)
І справді, посада Уповноваженого є політичною посадою. Це не державна служба. Це постійна критика, постійні виклики, безліч інших складних речей, які можуть бути використані і проти держави зокрема. Але я переконаний у тому, що ці п'ять років ми працювали гідно, відповідально й чесно.
А чому вважаєте, що є ризик якихось домовленостей з Росією і компромісів? Ці кандидатури належать до якихось політичних партій на кшталт ОПЗЖ чи як?
Допоки триває російсько-українська війна й допоки в нас такі сусіди, питання української мови для країни-агресора буде неприйнятним. І вони це доводять кожного дня вбивствами, пораненнями, викраденнями наших дітей, політичним тиском і маніпуляціями, які направлені на знищення нашої державності. Україну вони не називають Україною, а «київським режимом». Українську мову вони не називають українською мовою, а «нарєчієм». І наративи, пов'язані з Леніним, Сталіним, ми теж чули, і повторювати це все я не буду.
Але хотів би наголосити, що питання української мови — це питання нашого конституційного ладу. І будь-які ознаки й навіть натяки в бік української мови повинні викликати різку реакцію влади. Тому як Уповноважений постійно реагую на заклики країни-агресорки послабити українську мову десь на півдні чи сході України.
Декотрі політики рекомендують Україні провести розмежування між Україною і Росією за лінією спілкування українською і російською, багато інших речей. Ми розуміємо, що це все — елементи російської пропаганди, якими країна-агресорка хоче відтермінувати час, щоб набратися сил і ще з більшою інтенсивністю посилити і ракетні обстріли, і спроби просувати свої війська.
Зрештою, результати конкурсу коли мають бути?
Я сподіваюся, що вони будуть у липні. Коли буде засідання Кабінету Міністрів, мені достеменно невідомо. Але будемо сподіватися, що цей процес нарешті буде відкритим. Нарешті я почую відповідь від органів влади, як далі розвиватиметься інституція. Тому що це не питання моєї особистої перспективи, а питання існування надзвичайно важливої державницької інституції, роль і значення якої підтверджено п'ятирічним досвідом діяльності.