«Якщо союзники протестують, прохання телефонувати Клубу Дада, Берлін. Завоювання — велика дадаїстська акція, за прийняття якої треба виступити всіма силами. Дадаїстський атлас світу ДАДАКО уже визнав Фіуме італійським містом. Аі 15, 333».
Це текст телеграми, яку Клуб Дада послав у газету «Корр'єре делла Сера» з нагоди завоювання міста Фіуме (нині Рієка, Хорватія) італійським поетом Габріеле Д'Аннунціо у 1920 році. Зрозуміло, чому найрадикальніша на ту мить мистецька течія, яка хотіла творити «Нічого, нічого, нічого», з таким захопленням сприйняла те, що сталося. Модерністи, надто дадаїсти, вірили в перетворення реальності засобами мистецтва. Тож поява міста-держави, керованої одним з найвідоміших літераторів Європи, з конституцією, де були статті на кшталт «Музика є релігійною та суспільною інституцією», видавалася перформансом мрії.
Саме через підтримку артистичної спільноти Республіка Фіуме (пізніше Італійське регентство Карнаро) стала свого роду феноменом, культурним і політичним. В Італії досі ставлять пам’ятники авантюрі Д'Аннунціо. Але Ігор Безинович пропонує інакший погляд.
Починається традиційно: після короткого екскурсу із суміщенням архівних фото 1920-го і сучасних видів Рієки режисер проводить серію вуличних бліц-інтерв'ю, розпитуючи людей про Д'Аннунціо. Молодь знає мало; серед старших майже одностайна думка: «фашист», «загарбник», хоча інколи «великий поет і коханець» теж. Ці розмови є ще й кастингом: Безинович пропонує респондентам участь у фільмі і так залучає понад 300 містян різних професій, віку і статі.
«Фіуме або смерть!» — це фактично розвінчання через реконструкцію. Ігор Безинович фільмує на місці подій 1920–1921 рр. у відповідних локаціях Рієки, відтворює архівні фото і кінохроніку, інсценізує публічні виступи Д'Аннунціо та його дозвілля, розгортає епізоди військових маневрів і боїв, одягає персонажів у автентичні костюми. Однак це не ілюстрація. І реконструкція тут не більше ніж інструмент. Насправді перед нами точна, влучна і блискуче виконана сатира. Явний брак коштів Безинович обернув на перевагу. Зробив анахронізм ефектним прийомом, підкреслив усі шви замість того, щоб маскувати їх. Д'Аннунціо вʼїжджає в Рієку на чолі колони сучасних вантажівок, група юних напівголих «легіонерів» в історичних капелюхах позує з мобілками в руках, за кадром звучить фраза про кулемети і вогнемети — і в наступному кадрі двоє бійців тягнуть ящик з набоями по вулиці під вогнями сучасної ілюмінації.
Ані актори, ані випадкові перехожі не приховують свого ставлення до предмета зйомок. Ламають четверту стіну, зриваються у сміх, Безинович лишає невдалі дублі, діалоги й суперечки з випадковими перехожими. Одні й ті самі ролі грають різні актори, аудиторію під час виступу вождя з балкона палацу (замість тисяч шовіністів, як у 1920-му) складають дружина і син комунального прибиральника, що того вождя грає. Ба більше: в одному епізоді Безинович ставить перед камерою одразу пів дюжини Габріеле Д'Аннунціо — в однакових мундирах, однаково голомозих, в однаково героїчних позах, доводячи завойовницький пафос до абсурду. І це ще не все, бо наступної миті один «дуче», відомий хорватський рок-музикант, бере в руки електрогітару і разом зі своїм гуртом наярює мелодію, яка щойно звучала закадровим саундтреком.
До речі, травестія, ущипливе привласнення дискурсу — це все цілком по-дадаїстськи: можна згадати, як на першому вечорі Дада в Парижі на сцену вийшов Трістан Тзара і замість віршів прочитав останню промову президента Франції перед Національними зборами. Але тут пробивається і давніший, істинно народний жанр.
Одним з перших своїх указів Д'Аннунціо заборонив традиційний карнавал у місті — диктатору не потрібне вільне й непідконтрольне йому свято. Те, що влаштовує Безинович — якраз і є карнавалом, висміюванням тиранії в низовому, стихійному розгулі. Тому фільм, логічно, справжнім карнавалом і закінчується.
Отак, сміючись, Рієка вітається, а потім прощається зі своїм минулим.
